1 частина.
Мене звати Людмила, я – родичка багатьох алкоголіків.
Народилася і виросла в неповній сім’ї. До трьох років жила з бабусею і дідусем, який постійно зловживав алкоголем. В три роки, коли я вже переказувала всі матюки, що чула від дідуся, і додавала наприкінці, що дідусь «кака», а бабуся «цяця», бабця написала моїй мамі листа, просила забрати мене. І мене відвезли до мами, яка працювала вчителькою в іншій області.
Коли мені виповнилось 5,5 років, я дізналась, що “татусь” – це не мій тато, а лише рідний дядя. Я почала ревнувати, говорила, що він більше любить мою двоюрідну сестру. Коли трішки підросла, то стала “мстити” сестрі. Був випадок, коли порізала ножицями її одяг і сказала, що це зробила вона сама. Її били, а я раділа, думаючи, що татусь перестане її любити і буде любити одну мене. Я дуже хотіла бачити рідного тата, але мама забороняла спілкуватися з ним.
Щоліта мама відправляла мене в оздоровчі літні табори і я там також почувалася самотньою та нелюбимою.
Моя мама, яка сама виросла з питущим батьком, була занадто серйозною, вимогливою та за найменші провини “відмовлялася” від мене і не говорила зі мною тижнями. Це мене дуже боляче ранило. Я відчувала себе покинутою, а також у мене кріпло почуття вини, мовляв, не дотягуюся до планки, яку мені поставила мама і тим самим розчаровую її.
Я шукала любові, прагнула, щоб мене любили, намагалася її “заслужити”. У старших класах опинилася у вкрай жахливому стані через нерозділене кохання.
Потім я вийшла заміж – “за увагу” – бо за мною мій майбутній чоловік “упадав”, був турботливим, говорив багато гарних слів. Здавалося, я знайшла те, що шукала і попереду – сімейне щастя, але …
Життя не виправдало моїх надій та очікувань. За 18 років спільного життя з чоловіком було лише три прекрасних моменти – це народження дітей.
Тепер я розумію, що марно було сподіватися аби вийшло щось путнє, коли ми, обидва з алкогольних родин, створили сім’ю, але навіть гадки не мали, що самі потребували допомоги. Постійні сварки, закиди, приниження одне одного, гординя, егоїзм та ще купа інших недоліків, які заважають жити і травмують дітей. А ззовні ми – ідеальна сім’я.
Фінансові проблеми я завжди вирішувала маніпуляціями. Я терпіла любі приниження з боку чоловіка, аби він тільки дав гроші на їжу, одяг чи ліки для дітей. На себе я махнула рукою, на своєму житті поставила хрест. Я не жила, а існувала. Підросли діти. Закінчували школу і на все потрібні були гроші. Якби не моя мама та татусь, я пропала би зовсім. Мама помагала продуктами, татусь – грошима, але постійні закиди з їхнього боку, що я не вмію розпоряджатись коштами, виводили мене із себе.
Мама завжди була “третьою” у нашому подружньому ліжку, усе контролювала та у всіх негараздах звинувачувала мене. Два рази мій чоловік залишав мене із дітьми,жив у своїх батьків. Але я принижувалась і повертала його назад.
Якось чоловік поїхав на заробітки за кордон, але робота йому не була до душі – приїхав додому ні з чим. Він звинувачував Бога у тому, що не зміг заробити гроші і хотів йти красти, щоб було, що їсти.
І тут я зробила ще одну помилку. Замість того, щоб дозволити подіям іти своїм звичаєм і покластися на Бога, я втрутилася. Посадила його на ліжко, сама сіла йому на коліна, притулила його голову до своїх грудей, гладила по голові, заспокоювала, вмовляла, говорячи ніжні слова. На деякий час він заспокоївся, але у той же вечір вилляв свою злість на меншого сина, вдаривши його кулаком по голові. Відразу старші діти запросили тата “на прогулянку”, у той час як я заспокоювала меншого, вмовляючи його пробачити татові.
Хоча у мене самої тоді був дуже важкий емоційний стан… Я тиждень зовсім не спала. Цілими днями готувала смачні страви, щоб порадувати дітей. І все думала, думала… і не бачила якогось виходу.
Але люблячий Бог, Який бачив моє серце і знав всі реалії мого життя, показав мені єдину дорогу, ступивши на яку, я знайшла любов і розуміння та на всі 180° змінила своє життя. Добрий Бог поставив на моїй життєвій дорозі людину, яка протягнула мені руку допомоги і відкрила двері до співдружності Ал-Анон.
Прийшовши вперше на зустріч сімейної групи, я була розгублена і шокована. Там я зустріла людей, які мене знали і певно, думали, що у мене ідеальна сім’я. Чи зможу я розповісти тут про те, що привело мене сюди? Чи зможу бути впевненою, що все, сказане мною, не розкажуть чоловіку?
Я не відкрила свого серця нікому. Просто приходила на збори кожного тижня і слухала. Якось мені дали додому книгу «Відвага змінитись» і я почала читати … Майже нічого не розуміючи, намагалася засвоїти хоч щось … З прочитаного мене торкнула одна історія. Я почала роздумувати над текстом і дійшла висновку, що від мене залежить, чи мій день буде написаний червоними фарбами – це любов, розуміння, повага, надія, доброзичливість, усмішка, щастя – чи чорними фарбами – смуток, страх, безвихідь, звинувачення, приниження, агресія…
Від цієї хвилини темрява, якою я була окутана, ніби трохи почала розсіюватися і десь там далеко я побачила світлий промінчик …
У мене з’явилася сміливість і я почала висловлюватись на зборах. Хоча напочатку, як і зазвичай, мої розповіді були звинуваченнями чоловіка, мами, інших людей. У мене всі були поганими, злими, агресивними … Лише одна я – «біла і пухнаста», лише я права, лише я – жертва обставин …
Якось я поїхала в інше місто на зустріч членів АА і Ал–Анону. Перелякалася, коли побачила там багато чоловіків. Слухаючи досвід інших, постійно плакала. Сльози ллялися самі по собі, не зупиняючись. У той час я була у позиції жертви, хоч не розуміла того. Тому, у своїх виступах звинувачувала у своїх нещастях когось.
Запам’ятала одну жінку, яка постійно усміхалася, коли розповідала ситуації із свого життя. Це торкнуло моє серце і я захотіла теж працювати по Програмі, щоб самій так щиро усміхатися.
Бог на цій зустрічі торкнувся мого зраненого серця і почав зцілювати. Було таке враження, що моє серце кровить та гниє і на ньому – дуже багато пов’язок, присохлих до рани. Ці пов’язки уже засмерділись… і мій Люблячий Бог знімав одну за одною. Це дуже боліло, але давало надію на одужання.
Приїхавши додому, почала працювати по Кроках із спонсором. Відвідувала щотижневі збори, не пропускаючи жодних. Прагнула служити на групі: організовувала чай і солодощі, роздруковувала матеріали та брошури.
Працюючи по Кроках, застрягла на 4-му. Почуття провини, безліч моїх недоліків характеру призвели до пригніченого стану. Одного дня мені здавалося, що я, як те курча, що завмерло в яйці під квочкою, а на другий день я вважала себе вовчицею, яка переможе усіх. Розмови зі спонсором не поліпшували мого стану.
Мій чоловік з іронією і осудом ставився до того, що я відвідую збори. Він вважав і говорив мені про це відверто, що я туди ходжу, щоб йому зраджувати.
Отже, мої стосунки з чоловіком погіршились. Я змінилася в тому, що перестала йому догоджати, все частіше говорила йому «ні, я цього не буду робити». Але таке говорилося без любові. Я навіть перестала його помічати, жила так, ніби його не було поруч. Уже давно він ночував у кімнаті сина, а потім придбав якусь уживану шафу і переніс туди свій одяг. Ходив задоволений і говорив, що я вигнала його із ліжка уже давно, а тепер виганяю із шафи. Я не реагувала. Чоловікові поставили діагноз, і психічна хвороба прогресувала, навіть після стаціонарного лікування. Я не мала сили жити з ним далі, сильно боялася проявів його хвороби і агресії. Я навіть вся трусилася в ліжку, коли він проходив повз мене, ідучи в кімнату доньки.
Одного разу чоловік почав вмовляти, щоб я віддавала свою заробітну плату йому, бо він має великі борги. Я відмовилась. Тоді він зібрав речі і поїхав до своєї мами.
Я була на «сьомому небі» від щастя, що він залишив нас. Була ображеною і злою на чоловіка; засуджувала його, а дітям говорила, що тато хворий і йому потрібно пробачити. І як мені не було важко від того, що діти ходили до батька, але я не заперечувала і дозволяла їм спілкуватися.За півтора роки мій спонсор виїхав і наша співпраця завершилась. Мені було дуже важко. Я залишилась віч-на-віч із своїми проблемами: все тримала в собі, не відкривалась більше нікому…….
( далі буде…..)
Людмила, вдячна членкиня Ал-Анону, м. Городок