Мене звати Людмила, я – родичка багатьох алкоголіків.
Народилася і виросла в неповній сім’ї. До трьох років жила з бабусею і дідусем, який постійно зловживав алкоголем. В три роки, коли я вже переказувала всі матюки, що чула від дідуся, і додавала наприкінці, що дідусь «кака», а бабуся «цяця», бабця написала моїй мамі листа, просила забрати мене. І мене відвезли до мами, яка працювала вчителькою в іншій області.
Коли мені виповнилось 5,5 років, я дізналась, що “татусь” – це не мій тато, а лише рідний дядя. Я почала ревнувати, говорила, що він більше любить мою двоюрідну сестру. Коли трішки підросла, то стала “мстити” сестрі. Був випадок, коли порізала ножицями її одяг і сказала, що це зробила вона сама. Її били, а я раділа, думаючи, що татусь перестане її любити і буде любити одну мене. Я дуже хотіла бачити рідного тата, але мама забороняла спілкуватися з ним.
Щоліта мама відправляла мене в оздоровчі літні табори і я там також почувалася самотньою та нелюбимою.
Моя мама, яка сама виросла з питущим батьком, була занадто серйозною, вимогливою та за найменші провини “відмовлялася” від мене і не говорила зі мною тижнями. Це мене дуже боляче ранило. Я відчувала себе покинутою, а також у мене кріпло почуття вини, мовляв, не дотягуюся до планки, яку мені поставила мама і тим самим розчаровую її.
Я шукала любові, прагнула, щоб мене любили, намагалася її “заслужити”. У старших класах опинилася у вкрай жахливому стані через нерозділене кохання.
Потім я вийшла заміж – “за увагу” – бо за мною мій майбутній чоловік “упадав”, був турботливим, говорив багато гарних слів. Здавалося, я знайшла те, що шукала і попереду – сімейне щастя, але …
Життя не виправдало моїх надій та очікувань. За 18 років спільного життя з чоловіком було лише три прекрасних моменти – це народження дітей.
Тепер я розумію, що марно було сподіватися аби вийшло щось путнє, коли ми, обидва з алкогольних родин, створили сім’ю, але навіть гадки не мали, що самі потребували допомоги. Постійні сварки, закиди, приниження одне одного, гординя, егоїзм та ще купа інших недоліків, які заважають жити і травмують дітей. А ззовні ми – ідеальна сім’я.
Фінансові проблеми я завжди вирішувала маніпуляціями. Я терпіла любі приниження з боку чоловіка, аби він тільки дав гроші на їжу, одяг чи ліки для дітей. На себе я махнула рукою, на своєму житті поставила хрест. Я не жила, а існувала. Підросли діти. Закінчували школу і на все потрібні були гроші. Якби не моя мама та татусь, я пропала би зовсім. Мама помагала продуктами, татусь – грошима, але постійні закиди з їхнього боку, що я не вмію розпоряджатись коштами, виводили мене із себе.
Мама завжди була “третьою” у нашому подружньому ліжку, усе контролювала та у всіх негараздах звинувачувала мене. Два рази мій чоловік залишав мене із дітьми,жив у своїх батьків. Але я принижувалась і повертала його назад.
Якось чоловік поїхав на заробітки за кордон, але робота йому не була до душі – приїхав додому ні з чим. Він звинувачував Бога у тому, що не зміг заробити гроші і хотів йти красти, щоб було, що їсти.
І тут я зробила ще одну помилку. Замість того, щоб дозволити подіям іти своїм звичаєм і покластися на Бога, я втрутилася. Посадила його на ліжко, сама сіла йому на коліна, притулила його голову до своїх грудей, гладила по голові, заспокоювала, вмовляла, говорячи ніжні слова. На деякий час він заспокоївся, але у той же вечір вилляв свою злість на меншого сина, вдаривши його кулаком по голові. Відразу старші діти запросили тата “на прогулянку”, у той час як я заспокоювала меншого, вмовляючи його пробачити татові.
Хоча у мене самої тоді був дуже важкий емоційний стан… Я тиждень зовсім не спала. Цілими днями готувала смачні страви, щоб порадувати дітей. І все думала, думала… і не бачила якогось виходу.
Але люблячий Бог, Який бачив моє серце і знав всі реалії мого життя, показав мені єдину дорогу, ступивши на яку, я знайшла любов і розуміння та на всі 180° змінила своє життя. Добрий Бог поставив на моїй життєвій дорозі людину, яка протягнула мені руку допомоги і відкрила двері до співдружності Ал-Анон.
Прийшовши вперше на зустріч сімейної групи, я була розгублена і шокована. Там я зустріла людей, які мене знали і певно, думали, що у мене ідеальна сім’я. Чи зможу я розповісти тут про те, що привело мене сюди? Чи зможу бути впевненою, що все, сказане мною, не розкажуть чоловіку?
Я не відкрила свого серця нікому. Просто приходила на збори кожного тижня і слухала. Якось мені дали додому книгу «Відвага змінитись» і я почала читати … Майже нічого не розуміючи, намагалася засвоїти хоч щось … З прочитаного мене торкнула одна історія. Я почала роздумувати над текстом і дійшла висновку, що від мене залежить, чи мій день буде написаний червоними фарбами – це любов, розуміння, повага, надія, доброзичливість, усмішка, щастя – чи чорними фарбами – смуток, страх, безвихідь, звинувачення, приниження, агресія…
Від цієї хвилини темрява, якою я була окутана, ніби трохи почала розсіюватися і десь там далеко я побачила світлий промінчик …
У мене з’явилася сміливість і я почала висловлюватись на зборах. Хоча напочатку, як і зазвичай, мої розповіді були звинуваченнями чоловіка, мами, інших людей. У мене всі були поганими, злими, агресивними … Лише одна я – «біла і пухнаста», лише я права, лише я – жертва обставин …
Якось я поїхала в інше місто на зустріч членів АА і Ал–Анону. Перелякалася, коли побачила там багато чоловіків. Слухаючи досвід інших, постійно плакала. Сльози ллялися самі по собі, не зупиняючись. У той час я була у позиції жертви, хоч не розуміла того. Тому, у своїх виступах звинувачувала у своїх нещастях когось.
Запам’ятала одну жінку, яка постійно усміхалася, коли розповідала ситуації із свого життя. Це торкнуло моє серце і я захотіла теж працювати по Програмі, щоб самій так щиро усміхатися.
Бог на цій зустрічі торкнувся мого зраненого серця і почав зцілювати. Було таке враження, що моє серце кровить та гниє і на ньому – дуже багато пов’язок, присохлих до рани. Ці пов’язки уже засмерділись… і мій Люблячий Бог знімав одну за одною. Це дуже боліло, але давало надію на одужання.
Приїхавши додому, почала працювати по Кроках із спонсором. Відвідувала щотижневі збори, не пропускаючи жодних. Прагнула служити на групі: організовувала чай і солодощі, роздруковувала матеріали та брошури.
Працюючи по Кроках, застрягла на 4-му. Почуття провини, безліч моїх недоліків характеру призвели до пригніченого стану. Одного дня мені здавалося, що я, як те курча, що завмерло в яйці під квочкою, а на другий день я вважала себе вовчицею, яка переможе усіх. Розмови зі спонсором не поліпшували мого стану.
Мій чоловік з іронією і осудом ставився до того, що я відвідую збори. Він вважав і говорив мені про це відверто, що я туди ходжу, щоб йому зраджувати.
Отже, мої стосунки з чоловіком погіршились. Я змінилася в тому, що перестала йому догоджати, все частіше говорила йому «ні, я цього не буду робити». Але таке говорилося без любові. Я навіть перестала його помічати, жила так, ніби його не було поруч. Уже давно він ночував у кімнаті сина, а потім придбав якусь уживану шафу і переніс туди свій одяг. Ходив задоволений і говорив, що я вигнала його із ліжка уже давно, а тепер виганяю із шафи. Я не реагувала. Чоловікові поставили діагноз, і психічна хвороба прогресувала, навіть після стаціонарного лікування. Я не мала сили жити з ним далі, сильно боялася проявів його хвороби і агресії. Я навіть вся трусилася в ліжку, коли він проходив повз мене, ідучи в кімнату доньки.
Одного разу чоловік почав вмовляти, щоб я віддавала свою заробітну плату йому, бо він має великі борги. Я відмовилась. Тоді він зібрав речі і поїхав до своєї мами.
Я була на «сьомому небі» від щастя, що він залишив нас. Була ображеною і злою на чоловіка; засуджувала його, а дітям говорила, що тато хворий і йому потрібно пробачити. І як мені не було важко від того, що діти ходили до батька, але я не заперечувала і дозволяла їм спілкуватися.За півтора роки мій спонсор виїхав і наша співпраця завершилась. Мені було дуже важко. Я залишилась віч-на-віч із своїми проблемами: все тримала в собі, не відкривалась більше нікому…….
Напевне, саме в той час я зробила важливий крок – передоручила своє життя і свою волю Богу, визнавши своє безсилля. З того моменту у моєму житті почали відбуватися чудеса. Я знайшла нову наставницю, яка стала для мене єдиною людиною, котрій я могла розповісти все, що було у мене на серці. Відчуваю до неї повну довіру та любов, і ставлюся до неї, як до найкращої подруги.
Я знову почала працювати над Кроками – від Першого. Письмово давала повні відповіді на запитання. Коли читала ці відповіді спонсору, мене по сто разів обливало потом і трусило від переживань.
Переживала я і за свою групу, надто зусиль докладаючи до того, щоб збори відбувалися, турбувалася, щоб приходили нові люди, навіть приїзджали з інших міст.
Але згадала такий вислів: «Ал-Анон не для всіх. Ал-Анон для тих, хто хоче!»
А я хотіла!!! Я щоденно письмово працювала по Кроках у виділений спеціально для цього час і щоденно, годину чи півтори,прописувала Кроки. Це приносило мені душевний спокій, радість і велику надію на одужання.
Після кожного Кроку, обговореного із спонсором, у мене “виростали крила”. Я уже сама бачила зміни, що відбувалися в мені. Щиро дякувала Богу, що дав мені Програму і таку наставницю. Мій Люблячий Бог заново навчав мене довіряти людям, коли я повністю відкривала серце перед спонсором.
З нею ми подолали одну важливу проблему, що заважала моєму одужанню. Я постійно втрачала душевний спокій, бо намагалася контролювати всіх членів групи, бажаючи, щоб група жила. Мені приходилось щотижня всім телефонувати і вмовляти їх прийти на збори. Зустрічі відбувалися у моєму робочому кабінеті і мали би розпочинатися о 17.00. Але найгіршим було те, що закінчивши свій робочий день о 17.00, я чекала на прихід людей по дві години. Найболісніше було тоді, коли ніхто не приходив. Я дуже часто верталась додому після двогодинного марного очікування втомлена та голодна, із втраченим душевним спокоєм.
Мені потрібно було трохи часу, щоб я з любов’ю сказала товаришкам, що так більше продовжуватись не може. Бог дав мені готовність. І ось одного разу, коли телефонувала всім з приводу зустрічі, я сказала, що чекатиму 20 хвилин після зазначеного часу зустрічі, а якщо ніхто не прийде, то піду додому.
Добрий Бог звільнив мене від почуття провини і я сама, не усвідомлюючи усієї важливості зміни, перестала брати відповідальність за одужання інших.
Я почала усміхатися і вчилася жити повноцінним життям.
Потім дівчина з іншого міста попросила мене бути для неї спонсором. На той час я уже щоденно працювала над 10 і 11 Кроками. Аналізуючи письмово свій прожитий день, я накладала його на щоденні медитації з щотижневика «Відвага Змінитись» і читала своїй наставниці.
Постійно працювала над своїми недоліками характеру, поглиблювала особистий зв’язок з Богом та передавала свій досвід проходження Кроків підспонсорній, яка теж ретельно працювала по Програмі.
Коли я втрачала душевний спокій, то залишала всі справи і сідала до Програми.
Мені дуже хотілося відвідувати збори, а люди перестали збиратися. Могла б їздити в інше місто, але моїм бажанням не судилося бути реалізованими через фінансові проблеми і величезну завантаженість на роботі.
Деякий час брала участь в скайп-зборах, але не висловлювалась. Коли нарешті заговорила, трохи менше стала почуватися такою самотньою. Але якось одна учасниця зборів порушила правила і прилюдно розкритикувала сказане мною. Хоча й без мого імені, мені було дуже боляче, я образилась. Душевний спокій було втрачено і я… залишила групу. На той час я ще не вміла прийняти те, що мені подобалось, і забути інше – через свої перфекціонізм та гординю.
Але мій Люблячий Бог говорив до мене устами спонсора та через медитації. Турбувався про мене, давши можливість зробити ще один крок та знайти любов і розуміння у новій групі, що проводила збори по телефону.
Спочатку на зборах я відчувала себе чужою, боялася відкритися, щоб знову не почути критики. Та, дякуючи Богу і новим товаришкам, які поводилися толерантно, я стала активною на зборах і знов наповнювалась радістю та душевним спокоєм. Мій страх відступив і я відчула себе комфортно, як у великій люблячій сім’ї, яка приймала мене такою, якою я є.
Але між тим моя сімейна хвороба – алкоголізм } прогресувала. Я захотіла “врятувати” і моїх подруг із живої групи, яка розпалася. Майже 4 місяці я “контролювала” одну свою подругу. Щотижня, перед зборами телефонувала їй та вмовляла її теж взяти участь, щоб їй стало краще. Іншу подругу також намагалася силоміць “заставити одужувати”, але вона навідріз відмовилася від зборів.
Такі звички заважали моєму одужанню і я знову втратила душевний спокій. Жила життям інших людей, бажаючи їх врятувати. Постійно нав’язувала їм свій досвід та обурювалась, що не мають бажання працювати по Програмі і зцілюватися.
Я дуже вдячна моєму Люблячому Богу і турботливій наставниці за знання та отриманий досвід, усвідомлений через вивчення «Набору новачка». 4,5 місяці ретельної праці по цих брошурках, зосередження на собі і своїх недоліках характеру, допомогли мені зняти «рожеві окуляри» і прийняти реальність мого життя такою, якою вона є, і розморозити мої почуття.
Дякуючи Богу і спонсору, після проходження «Набору новачка», я перестала рятувати своїх подруг від алкогольної хвороби сімей і більше не беру відповідальність за їх одужання по Програмі. У цій ситуації я користаюсь гаслом «Дозволь подіям іти своєю чергою і покладись на Бога». Я їх не перестала любити, але живу сама і дозволяю їм жити так, як вони того хочуть.
Найбільшим скарбом для мене зараз є участь у ще одній групі. Щотижневі зустрічі по телефону, висловлювання по прочитаному досвіду із книги «Як працює Ал-Анон для сімей і друзів алкоголіків» та читання письмових відповідей на запитання по Кроках – це моя дорога до одужання.
Зараз я можу із впевненістю сказати, що знайшла у нашій співдружності любов і розуміння. Я відчуваю себе щасливою тут і тепер, відпустивши своє минуле. А своє майбутнє щоденно віддаю у руки мого Люблячого Бога, довіряючи Йому свою волю і своє життя.
18 лютого 2023 року я святкувала свій ювілей, 10 років з моменту мого приходу в Ал-Анон. Коли озираюся назад, моє серце наповнюється безмежною вдячністю Богу, наставниці та моїм друзям із Ал-Анону за любов, співчуття, прийняття, допомогу, досвід, силу і надію… Я росту, працюючи та одужуючи по Дванадцяти Кроковій Програмі!
Мої успіхи на сьогоднішній день:
1 – щоденно поглиблюю свої стосунки із Люблячим Богом та вчуся Йому довіряти;
2 – використовую інструменти Програми у всіх сферах свого життя;
3 – співчуваю, але не беру на себе відповідальності за життя інших людей;
4 – вчуся із смиренням приймати кожну ситуацію, пам’ятаючи, що дуб міцніє під поривами сильного вітру;
5 – відпочиваю, коли втомлена, адже поле, що відпочило, приносить подвійний урожай;
6 – коли бачу, що емоційно включилась у чужі проблеми, прошу Бога допомогти мені відмежуватись з любов’ю;
7 – практикую відповідальну любов;
8 – коли не можу сама впоратися із важкою кризовою ситуацією, відразу телефоную спонсору;
9 – вчуся здоровим чином виражати свої негативні почуття у кожній ситуації;
10 – беру на себе відповідальність за свої слова і вчинки;
11 – щоденно використовую 10 і 11 Кроки, а також за потреби –й усі інші;
12 – стараюся говорити «ні» з любов’ю та вчуся м’яко виставляти межі і докладаю творчості щодо того, аби інші люди їх не порушували;
13 – постійно відслідковую недоліки свого характеру і смиренно прошу Бога їх усунути;
14 – стараюся приймати з повагою вибір інших людей та намагаюся не контролювати їх і не керувати їх життям;
15 – практикую чесність перед собою, Богом та іншою людиною;
16 – намагаюся бути люблячою, доброзичливою, толерантною та лояльною у спілкуванні з іншими людьми;
17 – розпізнаю ситуації, в яких беру на себе почуття інших людей, і смиренно прошу Бога позбавити мене прагнення брати чужу відповідальність;
18 – маю служіння ведучої зборів скайп-групи і таким чином практикую Дванадцятий Крок;
19 – є наставницею – можу провести бажаючих по «Набору новачка»;
20 – дякуючи Богу і своїй наставниці, я є вдячною членкинею Ал-Анону та щасливою людиною, бо живу повноцінним життям тут і тепер і маю прекрасний орієнтир в житті – Дванадцять Кроків.
Людмила, вдячна членкиня Ал-Анону, м. Городок
Трекбеки/Пінгбеки