Я, як і багато членів Ал-Анону, спочатку теж боялася просити.
У голові накручувала купу страхів: «страх, що відмовить», «страшно, раптом образиться» і так далі.
Але Програма так змінює нас, і Бог допомагає, що все навколо стає іншим – просто інакше й бути не може.
Зараз я часто дякую і хвалю чоловіка за його «золоті руки» і бачу, що він звикає до схвалення.
А раніше як було: усе «не так зробив», «не туди поставив», «не так зварила», «не туди сів», «не так із дитиною гуляв»… – і понеслося.
Тепер я розумію, що чоловіки – вони інші. Вони, як маленькі діти. І тепер я потроху спрямовую, непомітно – і все працює!
Ну як його не хвалити? Ось приклад: ручну швейну машинку майстер подивився й сказав, що її треба викинути або здати – мовляв, ремонту не підлягає.
Вона ще два роки просто стояла. А нещодавно я лагідно попросила чоловіка подивитися. Він із задоволенням розібрав її… – Загалом, не знаю, що він із нею робив, але тепер моя машинка шиє!
Звісно, я подякувала й похвалила, обійняла. І чоловік мій розтанув і каже: «Ленусю, кажи, що треба – зроблю».
Ну хіба це не чудеса Програми? Звісно, ЧУДЕСА!
Тому сміливості в мене тепер побільшало, а страхи майже зникли.
Олена, членкиня Ал-Анону.