Одного разу зі мною сталася ось яка історія.
Опинилася я в одному з європейських міст. Йду вулицею, трохи втомлена, зголодніла, думаю, що б перекусити. Раптом до мене підходить молодий чоловік і каже: «Купіть мені, будь ласка, щось поїсти…» Я відсахнулася вбік, злякалася і пішла далі. Йду, йду й починаю думати: чого ж я так злякалася? Людина просто попросила купити їй їжу, то чого я так злякалася? Він же не просив у мене грошей… нічого такого… Ну що зі мною?
Думки закрутилися, почала озиратися. Дивлюся на нього: худий, блідий, одягнений бідно… Йду і вже думаю: може, купити йому щось поїсти?
Довкола повно кафе, пекарень, закусочних… У голові лише одне: купити чи не купити? Оглядаюся знову – а його вже нема. Думаю: може, хтось змилосердився й купив йому щось? А потім починаю картати себе: що з тобою, тебе ж просто попросили купити їжу, а ти злякалася. Чого? Згадала свого сина, який свого часу жив невідомо де – то на вулиці, то ще десь… Якось мені зателефонувала жінка й запитала, чи це мій син. Вона привела його додому, нагодувала, дала чистий одяг і вирішила подзвонити, щоб дізнатися, в чому справа. Все спливло в пам’яті…
Ооооооо, ну і…! Як тільки згадала сина – сльози покотилися. Йду, плачу… «Господи, що ж це таке, прости мене, прошу Тебе… дуже прошу…»
Сама йду голодна й думаю: ось не куплю собі нічого поїсти, хай буде так, будеш знати, як скупитися й боятися. Йду, плачу й прошу Вищу Силу про допомогу. Але прошу так, що аж ридаю. І раптом бачу вдалині Храм. Оооооо, спасіння! Зайду зараз і залишу пожертву. І вже стає легше від думки, що зможу хоч якось компенсувати свій вчинок.
По дорозі заходжу в улюблену пекарню – вирішила, що заслужила. Купила собі ватрушку, стою, їм. І тут знову диво! Спускається якийсь ром (національність не має значення, просто він говорив із таким акцентом, що можна було луснути зі сміху) і підходить до мене. Починає бажати мені всіляких благ, вітає зі святом (того дня в цій країні було велике свято) і просить купити йому щось поїсти.
Ооооооооо! Чудеса, та й годі!
Не можу повірити й передати ту радість, яку відчула в цей момент! Кажу йому: «ОБИРАЙ!»
— Та ні, купіть що хочете, — відповідає.
А я: «ОБИРАЙ! Хочеш піцу? Хочеш круасан? Що хочеш…»
Зрештою він вибрав, продавчиня здивовано подивилася на мене, але я привітала її зі святом, доїла свою випічку й вийшла.
Немає слів, щоб описати мій стан. Це було захоплення, радість, щастя! Я почала стрибати, сміятися, дякувати Вищій Силі: «Господи, дякую Тобі! Господи, дякую Тобі!»
Чудеса!
Чи могла б я побачити все це, простежити цей ланцюжок мого мислення та поведінки, якби не була «в Програмі»?
Чи звернулася б я до Вищої Сили по допомогу, якби не була «в Програмі»?
Чи відчула б я допомогу Бога, якби не була «в Програмі»?
У заголовку я зазначила 4-й і 5-й Кроки, але, здається, я пройшла всі 12.
Так, чудеса відбуваються, а наша Програма – і є Ч У Д О!
З любов’ю в Ал-Аноні, Віра.